Діти з інтелектуальними порушеннями. Співпраця вчителя та батьків
ЩО ТАКЕ ПОРУШЕННЯ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО РОЗВИТКУ
Порушення інтелектуального розвитку – це стійке, явно виражене зниження пізнавальної діяльності, що виникло на основі органічного ураження центральної нервової системи. Переважно йдеться про ураження головного мозку.
Легкий ступінь – F70 (IQ 50–69);
Помірний ступінь – F71 (IQ 35–49);
Тяжкий ступінь – F72 (IQ 20–34);
Глибокий ступінь – F73 (IQ нижче 20).
F – це шифр, який надають у висновках від інклюзивно-ресурсні центри. Ступені залежить від IQ. Наприклад, IQ нормотипової людини – приблизно 100–120.
Факти про порушення інтелектуального розвитку (ПІР):
Раніше інтелектуальні порушення називали “розумовою відсталістю”. Цей термін запозичили з медицини, але термінологія еволюціонує. Нині ми говоримо, що людина – на першому місці, а вже потім – порушення або особливості розвитку. Тому не можна використовувати термін “розумово відсталі”;
Порушення інтелектуального розвитку має найбільше образливих слів, які з ним асоціюються. Наприклад, “імбіцил”, “ідіот”. Це – терміни, які раніше використовувалися в медицині і стосувалися різних ступенів інтелектуального порушення. Нині ці формулювання – також образливі;
Порушення інтелекту не лікується. Воно залишається з людиною на все життя. ПІР – це первинне порушення, але від нього виникають наслідки та особливості. Вторинні відхилення вчителі можуть коригувати;
Інтелектуальне порушення спричиняють понад 250 чинники під час народження або в ранньому дитинстві;
Діти з ПІР розвиваються повільніше та інакше, ніж нормотипові діти. Їхній розвиток інколи нагадує схему “2 кроки вперед, 1 крок назад”;
Діти з ПІР можуть не опанувати певні знання та навички. У школі, де я працюю, є діти з комплексними порушеннями розвитку. Наприклад, підлітки, які не вміють читати – і ніколи не навчаться. Бо це – особливість їхнього мозку. Але вони можуть опанувати інші знання та навички.
ЯКІ ОЗНАКИ СТУПЕНІВ ПІР
Легкий ступінь:
Має труднощі в концентрації уваги. Дитина часто відволікається, довго розглядає картинки.
Переважає фразове мовлення.
Дитина самостійна, необхідний частковий супровід дорослого.
Потребує додаткового часу, індивідуальних інструкцій, вказівок або нагадувань. Наприклад, “Зараз урок математики, тобі треба подивитися на дошку й послухати вчителя”.
Пасивний словник переважає над активним. Тобто дитина запам’ятовує багато слів, але здебільшого не може відтворити.
Уповільнений розвиток відчуттів.
Низька мотивація через те, що знижена пізнавальна діяльність.
Мислення конкретне та обмежене досвідом, низька здатність узагальнювати та абстрагувати. Тому абстрактні слова дитина не розуміє, дратується;
У підлітковому віці ці діти розуміють свою несхожість, тому часто мають депресивні та тривожні стани.
Помірний ступінь:
Має достатній рівень комунікації на елементарному рівні;
Потребує супроводу та додаткових опор: картинки або предмети, які візуалізують сказане. Дитина не може довго слухати пояснення вчителя;
Важко даються соціальні сигнали від інших;
Опановує більшість навичок самообслуговування;
Потребує розширених інструкцій. Наприклад, має бути прописаний алгоритм, аби допомогти дитині не розгубитися;
Робота із соціально-емоційною сферою. Часто не зчитує емоції, тому про них треба говорити;
Фрагментовані думки, фразове мовлення. Вчителю треба просити таку дитину: “Скажи, будь ласка, повним реченням” або починати речення замість дитини.
Тяжкий ступінь:
Мовлення та комунікація – на мінімальному рівні, використовує короткі слова або невербальні форми комунікації (картки, жести);
Труднощі з моторними навичками, дитина фізично слабка. Наприклад, треба багато спроб і вправ, аби дитина тримала ручку;
Потребує щоденної регулярної допомоги, супроводу та самообслуговування;
Важливо наглядати за безпекою дитини. Часто не розуміє, що безпечно, а що – ні;
Відволікається, має розсіяну увагу;
Після тривалих та систематичних занять може сформувати елементарні соціально-побутові навички.
Глибокий ступінь:
Мовлення не розвинене, видає звуки або крики;
Уникає контакту з іншими;
Потребує постійного розвитку та реабілітації;
Немає пізнавальної діяльності;
Малорухлива, має значні моторні порушення;
Має порушення смаку та нюху, тому часто їсть усе, що трапляється під руку.
СПІВПРАЦЯ З БАТЬКАМИ – ЦЕ КЛЮЧ ДО УСПІХУ
Треба починати співпрацювати з батьками, як тільки ті прийшли до школи й кажуть: “Ми хочемо, щоби дитина тут навчалася”. Вчителеві треба підібрати ключик до батьків, щоби вони відкрилися, відчули, що він / вона – безпечна доросла людина, що вони можуть довірити свою дитину.
Коли дитина приходить до класу, і ми не знаємо про неї нічого, можна дати батькам опитувальник. Це – перший крок до успішної співпраці з батьками, бо вони опишуть досягнення й навички, які дитина вже має.
Також треба пам’ятати, що жодні батьки не хочуть, щоб у них народилася дитина з інвалідністю. Батьки розгублені. Вони цього не планували, тому проходять стадії від горювання до прийняття дитини. І це може тривати кілька років. Тож вчителі мають:
М’яко й тактовно давати оцінку ситуації, яку батьки не хочуть приймати. Об’єктивно описувати стан дитини й давати прості рекомендації за принципом: “Якщо батьки можуть це робити – даємо ще більше. Якщо не можуть – запитуємо, чим їм допомогти”.
Не руйнувати надії батьків. Треба наголошувати: “Разом ми зможемо більше”.
Розповідати, що дитині вдавалося добре протягом дня за формулою бутерброда: чергувати, що вдалося й що не вдалося.
Бути поруч із батьками, встановити довірливі взаємини.
Не приймати критику за особисту образу. Батьки стикалися з різними спеціалістами, тому критикують, з огляду на свій досвід.
Долучати батьків до команди супроводу. Наприклад, можна створити онлайн-зустрічі.
Розподіляти відповідальність із батьками. Батьки разом зі спеціалістами мають навчати та виховувати дитину.
